Яке місто – столиця Швейцарії?

Берн має статус «міста федерального значення» (Bundesstadt), тобто місця розташування федеральних органів виконавчої та законодавчої влади (Bundessitz). Столицею він не є. Urs Flüeler/Keystone

Будь-яка країна має столицю. Справді? Понад 170 років тому Берн набув статусу політичного центру нової федеративної Швейцарії. Але столицею так і не став. Отож, не вірте екскурсоводам, які вам розповідатимуть протилежне. Ліпше прочитайте наш матеріал.

Відвідуючи Швейцарію, багато іноземних туристів дивуються, що політичним центром країни є Берн – невелике місто на звивині річки Ааре, з населенням, що не сягає й півмільйона осіб. На їхню думку, «столицею» держави завжди має бути великий і потужний промисловий, громадський та культурний центр.

У Швейцарії також є такі міста, приміром, фінансовий та економічний центр – Цюріх. Женева, дипломатичне місто Кальвіна, теж могла би обійняти роль столиці. Однак у Швейцарії все відбувається дещо не так і навіть зовсім інакше, ніж у всьому світі. То чому уряд Швейцарії засідає у Берні і чому, попри все, місто не можна називати столицею, у кращому разі – «політичним центром»?

Аби відповісти на це, треба трохи зануритися в історію. У 1847 році у Швейцарії завершилася громадянська війна протестантських кантонів проти католицьких. Кульмінацією війни став листопад. Громадянський і політичний конфлікт у Швейцарії із застосуванням збройної сили, з повноцінними битвами та людськими жертвами тривав щонайменше з 1830 року. За підсумками цієї війни в 1848 році була створена сучасна федеративна Швейцарія, що існує практично в незмінній формі й досі. І, зрозуміло, після того, як союз кантонів/держав/штатів перетворився на єдину союзну державу, тут таки постало питання про те, де ж розмістити столицю країни.

Точніше, подібне питання руба стояло б у будь-якій іншій країні, де столиця – це політичний центр, в котрому розташовані можновладці, що диктують свою волю решті спільноти. У Швейцарії ж традицій централізованої влади ніколи не існувало, відтак подібне мислення для неї було нехарактерним. Батьки-засновники нової федеративної держави думали інакше. Головним для них було питання реального створення країни, рішення про заснування якої тоді існувало хіба що на папері, а також – пошук такої системи функціонування цієї країни, в рамках якої знайшлося б місце як переможцям громадянської війни, так і тим, хто програв.

Питання це було нетривіальним, а надто – з урахуванням вікових традицій регіональної автономії швейцарських провінцій. Як мотивувати людей і, головне, політичні еліти, ще й засмучені програшем у війні, залишитися у складі спільної держави? Рішення було знайдено: що більше у межах держави свобод і автономії у провінцій, то більше в них мотивація залишитися в її складі. Парадоксальний механізм універсального характеру, неможливий з погляду будь-якого переконаного «імперця».

Але як бути зі столицею?

У Швейцарії «старого режиму» спільної столиці не було, бо наявність такого міста означало б очевидне домінування якогось одного регіону. У Швейцарії всі регіони домінували однаково сильно — чи слабо! Тому «столицею» вважалося місто, в якому засідав Загальношвейцарський собор, або Tagsatzung – певний протопарламент із мінімальними функціями.

Переїжджав собор — переїжджала й «столиця», котра навіть так не йменувалася. Натомість місто на час перебування в ньому Собору носило назву Vorort. Часто й густо таким містом був, наприклад, Баден. Як видно з назви, там були лазні й терми з усіма можливими розвагами. Крім Бадена Собор засідав ще й почергово у Цюріху, Люцерні, Фрауенфельді і навіть у Констанці, який взагалі ніколи не входив до складу Швейцарії.

Спроба централізації

Після вторгнення до Швейцарії військ Наполеона в 1798 році в країні було проголошено Гельветичну республіку (1798-1803), побудовану на принципі вертикалі влади. Зрозуміло, що довго такий формат державності проіснувати не міг, натомість у Швейцарії вперше з’явилася справді у прямому сенсі столиця ─ місто Аарау, тобто столицею стало те місце, де 12 квітня 1798 року Гельветична Республіка і була проголошена, як і належить, з балкона головної будівлі в центрі міста.

Опісля кончини унітарної Гельветичної Республіки (при всій «вертикальності» влади, її постійно охоплювали державні перевороти, загальною кількістю п’ять, і не випадково, що цей період історії швейцарці зі свого суспільного свідомого і несвідомого дуже успішно витіснили) Швейцарія повернулася до старого механізму «кочівної столиці». Після укладення 1815 року нової міжкантональної угоди про перетворення Швейцарії у вільний союз суверенних кантонів Загальношвейцарський собор у порядку щорічної ротації постійно працював у таких містах, як Фрібур, Золотурн, Люцерн, Берн, Цюріх і Базель, потім цей список скоротився до трьох міст: Берн, Цюріх та Люцерн. Яка ще країна світу має одразу кілька політичних центрів?

Обрання «федерального міста»

Отже, 1848 року в країні завершився період цивільно-політичних конфліктів. Католицькі кантони програли, і зрозуміло, що їхня столиця, місто Люцерн, на роль загальношвейцарського політичного центру не годилася. Рішення щодо того, де мають бути розміщені федеральні органи управління новоствореної федеративної держави, було прийнято понад 170 років тому, 28 листопада 1848 року, на засіданні новоствореного федерального парламенту. Вибір депутатів припав на місто Берн.

Особливих «столичних» привілеїв чи «адміністративних ресурсів» Берн не має. Вид на старе місто, Федеральний палац і сучасні райони на південному заході. Keystone

Цюрих дуже активно лобіював себе як політичний центр, але голосування він програв, не залишившись, втім, без втішного призу у вигляді пізніше створеної Вищої технічної школи (ETH). Спочатку цей ВНЗ планувався на роль федерального університету, але з цього проекту нічого не вийшло – федерального ВНЗ університетського статусу в Швейцарії немає досі, зате є ETH, до якої потім додалася філія в Лозанні.

При цьому про «столицю» ніхто навіть і не говорив, бо з цим поняттям завжди тісно пов’язані механізми політичного домінування, а для нової країни, яка щойно пережила громадянську війну, такий підхід був би просто смертельний. Тому, обираючи Берн як місце, де працюватимуть парламент і федеральні департаменти (серед яких був і — який жах! — Державний департамент, а коротше — Держдеп, тобто нинішнє МЗС), парламентарі виходили з того, що йтиметься про «місто федерального значення» (Bundesstadt), що відіграє роль місця розташування федеральних органів виконавчої та законодавчої влади (Bundessitz).

Центр – але не столиця

Зрозуміло, що в будь-якій іншій країні весь цей, як зараз заведено говорити, «функціонал» був би залізною підставою називати це місто столицею — але не в Швейцарії! Вибір щодо Берна був зумовлений ще й його географічним розташуванням – у центрі країни, на кордоні зі франкомовними кантонами. Та й у самому кантоні Берн є значні франкомовні регіони, тому, досі будучи офіційно двомовним, Берн нібито уособлює найважливішу історичну «скріпу», а саме – союз німецько- та франкомовних кантонів. В особі Берна та Женеви провідну роль відігравав політичний протестантизм, помножений на ідеологію лібералізму (Freisinn).

Отож, Берн виявився дуже вдалим вибором розташування федеральних органів влади. На початку 20 століття високий берег річки Ааре був прикрашений імпозантним Федеральним палацом, в якому й досі працюють обидві палати парламенту, уряд та сім федеральних міністерств. Але при цьому якихось особливих «столичних» привілеїв чи «адміністративних ресурсів» Берн не отримав. У конституції країни столичного статусу Берна не закріплено, що й зрозуміло, вкотре озираючись на історію.

Той факт, що Берн – це місто, яке відіграє роль місце розташування федеральних органів влади (Bundessitz), згадується лише у двох законодавчих актах. У Ст. 32 Закону «Про Федеральні збори / Парламентський закон» (Gesetz über die Bundesversammlung / Parlamentsgesetz) та у Ст. 58 Федерального Закону «Про систему та структуру федеральних органів виконавчої влади Швейцарської Конфедерації» (Regierungs- und Verwaltungsorganizationsgesetz).

Зрозуміло, що до міста, де розташований уряд, потягнулися й іноземні амбасади, а потім і перші міжнародні організації, наприклад, Всесвітня поштова спілка. Тому Берн досі лишається політичним центром країни, але не її столицею з юридичного погляду.