Три українки у Швейцарії рік потому: як шукати роботу?

Отримати роботу в Швейцарії біженцю? Це не так просто. Наразі знайти у Швейцарії роботу змогли лише 20 відсотків українських біженців, більшість із яких – жінки. © Keystone / Michael Buholzer

Отримати роботу в Швейцарії біженцю? Це не так просто. Наразі знайти у Швейцарії роботу змогли лише 20 відсотків українських біженців, більшість із яких - жінки. Чому так відбувається і яких труднощів вони зазнають під час пошуку роботи? Три українки діляться з нами своїм досвідом після року перебування у Швейцарії.

За останніми даними Державного секретаріату у справах міграції (SEM), у Конфедерації наразі зареєстровано приблизно 66 000 біженців з України, майже 40 000 з яких перебувають у цілком працездатному віці. Рівень їхньої зайнятості становить приблизно 20%, що є порівняно із середнім показником по Швейцарії (роботу мають приблизно 70% біженців) доволі низькою цифрою, і це навіть незважаючи на загалом високий рівень освіти цих людей.

За наявними даними, дві третини українських біженців і біженок у Швейцарії мають вищу освіту, 92% – середню або середню спеціальну. Але ось про що не говорять офіційні дані, так це про реальні труднощі, які доводиться долати цим людям для того, щоб знайти роботу. Що вони відчувають, з якими перешкодами стикаються? Щоб прояснити ці питання, ми знову поговорили з трьома українками, з якими ми вже спілкувалися майже рік тому (наш тодішній матеріал читайте нижче).

Вона пише матеріали для Давоського форуму

Завдяки своїй волонтерській роботі Лариса Вербицька створила у Швейцарії велику мережу контактів. © Larissa Verbitskaya

Лариса Вербицька включилася у волонтерство із самого моменту свого приїзду до Швейцарії в березні 2022 року. Вимушеним переселенцям із Донбасу вона допомагала ще до початку повномасштабного російського вторгнення. “Тепер я сама біженка”, – сказала вона нам рік тому, і було видно, в якому сум’ятті вона перебувала. Зараз, через півтора року, 54-річна харків’янка все ще живе в Берні. Вона не зневірюється і продовжує займатися тим, що в неї виходить найкраще: проектним менеджментом.

У її доробку вже два завершених проекти. У першому вона виступала як радник і наставник, підтримуючи інших українок, які бажають відкрити власний бізнес. У рамках другого була членом команди з 25 волонтерів, яка допомагала біженцям одягом, дитячими іграшками та іншими речами повсякденного попиту. А 24 серпня 2023 року, у День незалежності України, вона запустила новий проект, спрямований на соціальну інтеграцію.

Проект називається Haus Ukraine in Bern (“Український дім у Берні”). Проект задуманий як майданчик, на базі якого можна організовувати зустрічі та контакти, освітні та творчі курси, тут можна влаштовувати “книжкові клуби” для дітей, а також семінари з психологічної підтримки літніх і не тільки людей. Кожен день Лариси Вербицької повністю заповнений. Вона працює близько 40 годин на тиждень, приблизно половину свого часу вона витрачає на волонтерство, а іншу половину – на оплачувану роботу. Ще на самому початку свого швейцарського життя їй вдалося почати працювати на Всесвітньому економічному форумі в Давосі в якості експерта.

Її першим завданням було написати аналітичну доповідь про так званий “ґендерний розрив”, тобто про нерівність шансів чоловіків і жінок щодо соціального підйому та пошуку роботи. Нині для Форуму вона пише доповідь про становище українських мігрантів у Швейцарії. Лариса Вербицька також працює в одному з фондів над міжнародним проектом під назвою “Гармонія Україні” (Harmony to Ukraine), який поки що перебуває на стадії підготовки. Крім того, для стартап-компанії Longevity Hub у Лозанні вона працює над соціальним проектом для людей, старших за 50 років.

“Герметично закупорений ринок праці”

Завдяки своїй волонтерській роботі Лариса Вербицька створила велику мережу контактів. І все одно: “Бути біженцем важко, ніхто і ніколи добровільно не вибрав би собі такої долі. У Швейцарії багатьом українцям довелося починати з нуля або навіть узагалі з від’ємного щабля”. Щось подібне вона сама відчула, щойно почала шукати роботу. “На мій погляд, швейцарський ринок праці закупорений майже герметично. Роботодавці воліють наймати швейцарців або іноземців, які вже проживають у країні”.

Ольга Жук все ще перебуває у пошуках роботи. У неї є два наукові ступені: один – у галузі ядерної та радіаційної фізики, інший – у сфері юриспруденції. © Olga Zhuk

“Наприклад, надсилаючи резюме у швейцарську компанію із зазначенням, що я закінчила американську аспірантуру, я майже завжди отримувала відповідь, мовляв, це нам не годиться, це не швейцарська трудова кваліфікація. З іншого боку, надсилаючи те саме резюме до міжнародної організації або до транснаціональної компанії, що базується у Швейцарії, я майже завжди могла розраховувати, що там мою кваліфікацію буде схвалено без зайвих слів”. Лариса Вербицька не приховує свого розчарування, критикуючи Швейцарію за відсутність гнучкості в підборі кадрів та протекціонізм.

“Я читала аналітичні огляди швейцарського ринку праці, і з них випливає, що на середніх і вищих посадах іноземців тут майже немає, і що зазвичай їм доводиться задовольнятися нижчими позиціями. Я розумію швейцарців, вони хочуть захистити свій ринок праці, але мені здається, що тут діють подвійні стандарти. Швейцарський ринок праці відчиняє свої двері перед біженцями тільки тоді, коли йдеться про миття підлоги. Я, звичайно, можу прибирати і мити, немає проблем. Ще я можу доглядати за літніми людьми. Проблема в тому, що у мене є досвід і навички роботи ще й у зовсім інших сферах. Тому я завжди кажу швейцарським роботодавцям на співбесідах: будь ласка, запитайте мене про мій досвід».

З дипломом юриста не в тій країні

Ольга Жук, 47 років, також має вищу освіту. У неї навіть є два наукові ступені: один – у галузі ядерної та радіаційної фізики, інший – у сфері юриспруденції. Після розпаду Радянського Союзу її освіта фізика виявилася нікому не потрібною, але вона влаштувалася на посаду юриста. Протягом багатьох років вона працювала юрисконсультом у своєму рідному Харкові.

Однак зараз працювати їй у цій сфері, за її словами, дуже складно, “бо в Швейцарії та Україні діють абсолютно різні правові системи”. З цієї причини вона вирішила змінити амплуа і перейти в якусь іншу професійну сферу. Наразі Ольга Жук все ще перебуває у пошуках роботи. “Не так-то просто щось знайти. Але я не хочу бути прибиральницею, тому що я завжди працювала в офісі, сидячи перед комп’ютером”. Саме тому вона робить усе можливе, щоб поліпшити свої мовні навички.

“Я вже пройшла кілька співбесід. Але мені сказали, що без гарного знання німецької та французької мені буде складно”. У вересні минулого року матері 23-річної доньки та 21-річного сина вдалося винайняти простору квартиру в передмісті Берна – місті Іттіген, в якому за цікавим збігом обставин якраз розташоване швейцарське Федеральне управління з питань енергетики (Bundesamt für Energie). Квартиру вона ділить з українською подругою та її сином-підлітком.

Сьогодні Дар’я Кайсіна працює спеціалістом із технічних комунікацій у компанії Winterthur Gas & Diesel S.L. swissinfo.ch

“Це гарна квартира, схожа на ту, що була в мене в Харкові. Я дуже вдячна, що можу жити в такому комфорті. Ми купили деякі меблі та предмети побуту. Сусіди дуже милі, навіть якщо вони говорять тільки німецькою. Англійська мені тут не дуже до потреби”, – каже вона і сміється. Якийсь час Ольга Жук розмірковувала, чи не повернутися їй в Україну, але ситуація там, як і раніше, складна. “Ціни на електроенергію дуже високі. Крім того, війна все ще триває, люди втрачають роботу”, – пояснює вона. Тож наразі про повернення не може бути й мови.

Тим паче, що вона вже звикла до життя без ракетних і артилерійських обстрілів. “Деякі з моїх українських друзів повернулися було додому, а потім знову приїхали назад у свої нові країни перебування”. Зараз Ольга Жук намагається стати фінансово незалежною. “Я не хочу залежати від соціальної допомоги, – каже вона. – Якщо я знайду роботу, то зможу також платити податки”. Поки що всі її основні потреби оплачує Червоний Хрест. У кантоні Берн вона за цією лінією отримує трохи менше ніж 700 швейцарських франків на місяць (норма для самотньої людини, яка живе в приватній квартирі). Місцева соцслужба покриває витрати на обов’язкове медичне страхування і квартплату.

Посібники з експлуатації суднових двигунів

Дар’я Кайсіна від соціальних допомог не залежить. Філолог, за освітою усний і письмовий перекладач, вона на початку червня 2023 року знайшла-таки роботу. Ще до кінця серпня 2022 року вона, як і раніше, працювала доцентом у своїй альма-матер, Харківському національному університеті імені Василя Каразіна, там, де вона у 2018 році захистила кандидатську дисертацію в галузі германістики. Потрапивши до Швейцарії, Дар’я продовжувала викладати у віддаленому форматі, але робити це ставало дедалі складніше. Потому, вона вирішила не продовжувати контракт із вузом, а  продовжити навчання в магістратурі Страсбурзького університету, де вона почала вчитися ще до війни. У січні 2023 року вона отримала диплом.

“Завдяки диплому цього університету я і знайшла собі роботу”, – каже Дар’я. Сьогодні Дар’я Кайсіна працює спеціалістом із технічних комунікацій у компанії Winterthur Gas & Diesel S.L. (WinGD), колишній дочірній компанії промислової групи Sulzer. “Я відповідаю за підтримання в актуальному стані технічної документації щодо судових двигунів, адже ця компанія якраз орієнтована переважно на закордонні ринки. По правді кажучи, судові двигуни у Швейцарії… Вони не дуже у попиті”, – жартує вона. У свої 28 років Дар’я вже має три магістерські ступені (раніше вона також вивчала англійську філологію) та диплом професійного перекладача.

Роботу вона шукала активно та змогла вкластися всього в три місяці. Резюме вона направляла просто без ліку. Дар’я Кайсіна вважає, що їй ще пощастило. Що б вона порадила своїм співвітчизникам? Найбільша перешкода, на її думку, знаходиться у сфері мов. Також доводиться адаптуватися до іншої культури праці. У Швейцарії цілком нормально не отримати у відповідь на резюме взагалі нічого, ні слова. “Відсутність відповіді часто засмучує, люди просто не розуміють, що це: “так” чи “ні”. Ось чому важливо боротися і шукати, знайти і не здаватися”, – підсумовує вона. Дар’я Кайсіна зараз живе з матір’ю в орендованій квартирі в передмісті Берна. До цього вона провела кілька місяців у притулку Армії порятунку. Той факт, що в неї є постійний трудовий договір і їй більше не потрібно ходити до соцзабезу, надав їй більше впевненості.

Їй пощастило ще й у тому, що роботодавець дає їй змогу регулярно працювати з дому, адже на те, щоб дістатися з Берна до Вінтертура і назад, їй доводиться щодня витрачати понад три години на поїзді. “Зрозуміло, що я хотіла б жити ближче до мого робочого місця, але переїхати з одного кантону до іншого не так просто, особливо якщо на тобі ще член сім’ї, який все ще залежить від соціальної допомоги”. А соціальна допомога перебуває у Швейцарії в компетенції кантонів (суб’єктів федерації). Біженцям, які мають дозвіл категорії S, ще потрібен офіційний дозвіл для отримання роботи. Але це поки що. Загалом вона дуже вдячна за всі ті можливості, які надає їй цей статус, але на душі в неї, як і раніше, неспокійно. “Досі мені багато чого неясно щодо мого правового статусу. Я почуваюся не дуже комфортно, тому що я зрозуміла, що період, протягом якого надається цей захисний статус S, усе-таки досить короткий”.