Генератори щирого тепла зі Швейцарії до України

Київ, Михайлівська площа, 15 грудня 2022 р., знищена російська бронетехніка. Keystone / Roman Pilipey

Росія продовжує обстрілювати Україну, під прицілом ракетних ударів – Чернігів, Миколаїв, Одеса, Київ, Вінниця, Львів, Краматорськ, Херсон, Дніпро – по суті, вся країна. Ми поговорили з трьома українками, які шукають розуміння у Швейцарії та мають різні думки щодо росіян та причин війни.

У Києві ночами до -10°C, а в Женеві плюсова температура. Від Києва до Женеви близько 2500 км, сім поліцейських кордонів, три небезпечні зони, але подолати їх Тетяні К.* вдалося менше, ніж за 48 годин. «Ці водії знають усі дороги, 250 євро – і я у Швейцарії», – розповідає нам усміхнена висока блондинка 55 років. Ніхто не здогадається, що за її посмішкою ховається найстрашніше горе, яке може пережити мати.

«Не така думка, як усі звикли чути на Заході»

Тетяна — двічі переселенка: спочатку вона переїхала з Донбасу, де народилася та виросла, до Києва, а після початку повномасштабної війни — з України до Швейцарії. На батьківщині все життя вона працювала вчителем російської мови та літератури. Українка, яка цитує російську класику, для західного слухача — рідкість, а для українців тепер — дикість. У Женеві одна українка назвала Тетяну «сепаратисткою», через те, вважає Тетяна, що після початку розв’язаної Путіним війни вона не перейшла, як багато її співвітчизників, на спілкування українською мовою.

Донецька область, що контролюється Росією: трансформаторна підстанція знищена нібито через український обстріл, 6 грудня 2022 року. Copyright 2022 The Associated Press. All Rights Reserved

А ще вона дотримується позиції, яку російська пропаганда визначає виразом «не все так однозначно». «У мене про війну не така думка, як усі звикли чути на Заході. У тому, що трапилося, а трапилося страшне — йде війна, я звинувачую не лише Путіна та його кліку. Претензій у мене достатньо і до своєї влади. І не лише до Зеленського, а й до Порошенка та Януковича. Але я ніколи не вимагатиму, щоб хтось втручався у справи моєї країни. І ще я бачу, що не всі росіяни підтримують війну, і я не збираюся переривати спілкування з людьми з Росії, які вважають себе людьми російської культури. А пропаганда, зрозуміло, працює і з того, і з іншого боку».

Тетяна запевняє, що «бачить різницю» між Ігорем Стрєлковим-Гіркіним («засланий Кремлем чужинець») та сепаратистами Донбасу, «стривоженими ситуацією з Майданом і пост-Майданом і такими, що підтримують ідею автономного статусу Донбасу». До першого ставиться «з презирством», до других – «з розумінням». У Швейцарії вона виробила документи, отримала дозвіл на проживання S, медичну страховку, проїзний квиток, гроші на житло та харчування, можливість вивчати французьку мову та знайти нових друзів та знайомих.

«Якби мій син, який поїхав з Донбасу після 2014 року до Києва, отримав хоч найменшу частку тієї уваги та сердешного тепла, якими мене обдарувала чужа країна, то залишився б живим, — Тетяна обмахує руками очі, ніби легкий вітерець може висушити сльози. — У Києві моєму сину та його родині докоряли за спілкування  російською мовою, спочатку їм здали житло, а потім виселили, бо, мовляв, «сепар із Донбасу», йому не дали можливості працювати». Вона стверджує, що після цього «йому нічого не залишалося, як повернутися назад на схід країни. А потім сина вбили, але не російські окупанти, а ЗСУ — під час боїв у регіоні Донбасу у березні 2022-го». 

Женева у січні 2023 року: м’яка зима у мирній країні. © Keystone / Salvatore Di Nolfi

Для обʼєктивності треба зазначити, що після початку Росією війни на Донбасі у 2014 році переселенцям дійсно будо важко зняти житло на підконтрольній частині України, але переважно не через мову. Багато місцевих жителів, особливо у Києві, і самі тоді спілкувалися російською. Проте вони побоювались здавати житло переселенцям з Донбасу, бо підозрювали їх у звʼязках з бойовиками та у проросійських політичних поглядах.  

Після трагедії Тетяна виїхала з України до друзів, які мешкали у Швейцарії, щоб не збожеволіти від горя. «Перші тижні я лежала цілими днями, не їла, не пила, ні з ким не могла говорити». Свічки за упокій вона ставить у російській церкві в Женеві. У Києві в неї залишаються чоловік та його донька від першого шлюбу. Чоловік підпадає під законодавство про воєнний стан і не може виїхати за кордон, донька працює в київському шпиталі. Зв’язуватися з сім’єю Тетяна може лише у певний час, коли в їхньому будинку дають електрику та є інтернет. Так вони всі троє знову, нехай і ненадовго, разом знаходять тепло та надію.

«Російський лібералізм закінчується на українському кордоні»

Майже одночасно з Тетяною К. до Швейцарії на тимчасове проживання приїхали ще дві українські жінки – 32-річна Олена Галушко (вона приїхала до Женеви з Варшави) та 48-річна Вікторія Войцицька з Києва. Перша — мати дворічної дитини, колишній журналіст, а сьогодні активістка із сотнею тисяч підписників у Твіттері. Україну вона залишила відразу після 24 лютого 2022 року, щоб її дитина була в безпеці. Друга наша співрозмовниця — колишній депутат українського парламенту, колишній секретар Комітету Верховної Ради України з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки. Обидві жінки репрезентують неурядову організацію «Міжнародний центр Перемоги України».

Вікторія Войцицька, колишній депутат українського парламенту. / Annachubai

Інтерв’ю ми записуємо в Женеві, в районі, де розташовані структури ООН. «Ми зустрічаємося зі швейцарськими відповідальними особами — членами уряду та парламенту, різних партій та міністерств. Головні теми наших обговорень – це захист критичної енергетичної інфраструктури України від російських ракетних ударів та відновлення зруйнованої інфраструктури. Важлива тема — постачання систем протиповітряної оборони, які б допомогли Україні захистити її енергетичні об’єкти. Ми просимо швейцарців відгукнутися на прохання Німеччини та дозволити надіслати нам боєприпаси швейцарського виробництва, необхідні для мобільних зенітних комплексів Gepard», — пояснює Олена Галушко.

«Наші партнери з інших країн вже надають нам ці системи, але їх кількість обмежена. Щоб вони ефективно захищали наші міста та мирних жителів від російських агресорів, які вбивають українців і намагаються залишити їх без тепла та світла, нам необхідні, зокрема, і певні рішення швейцарського уряду», — каже Олена Галушко.

Україні вкрай потрібна також інша допомога. Наприклад, не всі українські школи мають генератори та бомбосховища. Школа, де навчається дочка Вікторії Войцицької, змогла купити генератор за 10 тисяч євро. «Але наша школа наполовину приватна, у придбанні брали участь і батьки. Багато шкіл працюють онлайн, але коли немає світла і йдуть бомбардування, то про книжки та навчання думати не доводиться. Ми намагатимемося переконати швейцарських керівників переглянути свою позицію (щодо реекспорту озброєнь, — прим. ред.), тому що насправді йдеться не про війну, а про захист мирних жителів від російського тероризму», — продовжує Вікторія Войцицька. Вона зазначає, що Україні потрібні також і трансформаторні станції, багато з яких було знищено внаслідок російських обстрілів.

За її словами, у Швейцарії декілька великих міжнародних компаній, таких як Hitachi і GE, виробляють те, що наразі життєво необхідно Україні. У Києва є кошти, щоб сплатити за це обладнання, але отримати його все одно нелегко. Компанії кажуть, що виконують передусім зобов’язання перед своїми клієнтами і не в змозі забезпечити виконання позачергових замовлень.

Українці готові взяти навіть уживані трансформатори, що вийшли з ладу, щоб на місці їх відремонтувати та запустити в дію. «Ми зараз отримуємо два таких трансформатори потужністю по 750 кВт, це величезні машини, з однієї країни Балтії, у нас нещодавно була зустріч з ними», – каже Вікторія Войцицька. З якої саме країни, вона не уточнює.

Генератори від росіян

Наприкінці розмови ми питаємо Вікторію та Олену, чи зустрічалися їм люди з Росії, які бажають допомогти Україні. Відповідь була однозначною: «Ні!». Олена припинила спілкування з росіянами ще в 2014 році.

– «Ви знаєте, російський лібералізм закінчується на українському кордоні. Вони ж вважають, що Крим захопили легально».

– «Але ж є велика частина росіян, яка вважає Крим анексованим, і у сьогоднішній війні вони бажають перемоги Україні».

– «Проблема в тому, що всі росіяни, яких я бачила чи про яких читала, виступають не за перемогу України. Найбільше, чого вони хотіли б — це навіть не поразка Росії, а крах путінського режиму. А це дві абсолютно різні речі. Російське суспільство підтримує цю війну, росіяни не протестують. Навіть російські ліберали у своїх повідомленнях – знаєте про скандал з телеканалом «Дощ»? — у прямому ефірі говорили, як вони допомагають російській армії (телеведучий Олексій Коростельов заявив, що він з колегами сприяли допомозі російським солдатам з “оснащенням та з просто елементарними зручностями на фронті», – прим. ред.). Росіяни дивляться на Україну через колоніальну призму».

Через кілька днів після нашої зустрічі телеканал «Дощ» повідомив, що зібрав 120 тис євро на закупівлю електрогенераторів для України. Редакція каналу надіслала зібрані кошти голландському благодійному фонду Breathe, який має їх купити.

*Ім’я змінено та відомо редакції.